Що таке медіа-арт? Це як, і навіщо, і кому це треба?
Медіа-арт – це відокремлена частина мистецтва, яку впізнають за технологіями, які використовуються як інструменти художників. Насправді, у цьому сенсі слово «медіа» означає просто – носій. Власне, зміна носія на більш технологічні, на більш сучасні якісь види започаткувала явище медіа-арту. Все є медіа-артом, живопис – це теж медіа. Ось, наприклад, сайнсарт, який використовує наукові здобутки, і художник працює саме з цим – це новітній медіа-арт. Це явище, яке ми вивчаємо в рамках нової художньої школи – це новітній медіа-арт, де інструменти художні є дуже технологічними.
Тобто, масло, полотно – це вже архаїчне?
Архаїчне медіа, так.
А сорок п’ять телевізорів поставити і на кожному запустити одну і ту саму картинку, що рухається, це вже щось сучасне…
Це може бути оформлення сцени для телепередачі, і це вже ніякий не медіа-арт. Коли є ідея і мистецьке дослідження, яке спілкується з глядачем опосередковано якимсь новітнім медіа, тоді це медіа-арт, а багато екранів – це просто технологічна історія.
З дев’яностих років в Україні започатковується щось, що називається медіа-артом. Ми можемо говорити про те, коли це з’явилося в Європі і Сполучених Штатах, бо вони є носії сучасної культури, і наскільки Україна відстає, чи наскільки вона наздоганяє?
Це доволі нове явище, яке вивчається. Теоретики медіа-арту – це люди, їх декілька, кожен з них переосмислює всесвітню історію медіа-арту, в кожного є особиста історія медіа-арту, вона починається в різні часи. Так, загально ми рахуємо з п’ятдесятих років – це відокремили, як напрямок. В Україні – дев’яності роки. Тоді був у Києві відомий центр Сороса, і в рамках цього центру почала йти мова про новітні технології, які можна використовувати художникам. Частина художників, які долучались до цього центру, отримали там перші базові знання і робили перші експерименти з відео-артом, намагались його вставляти, тому можна казати, що ця історія починається саме в цих роках. До того ніхто не чув, не бачив, не знав. Наскільки я розумію, політика центрів Сороса по всьому світі, що обов’язковою частиною є медіа-арт, як дуже потужний карколомний інструмент для ідей, для думки взагалі.
Дискусія йде багато років і триває дотепер, і я інколи чую і бачу її, бо в мене дуже багато друзів-художників, що художник колись мав ремісницькі здобутки. Він просто вмів щось робити руками, окрім того, що якісь нікому не відомі процеси відбувалися в голові. Коли з’явився медіа-арт ремісництво десь пропало. Людина не обов’язково має вміти малювати або бути скульптором, а вона придумала, що це поставити на це, і там це підпалити ліворуч, а це там підпалити праворуч і буде отаке. Ми всі подивимось і скажемо: «Ой! Як цікаво!», то для цього не потрібно мати ніякої освіти, щоб різати якихось тварин, як це робив Херст, не треба закінчувати ані художню школу, ані сільськогосподарських технікум, де вивчають корів. То де ж тоді там мистецтво?
До того, як люди почали вживати слово «мистецтво» у тому сенсі, в якому ми з Вами зараз його використовуємо, це було завжди ремісництво. Вони прикрашали глечики, обслуговували релігійні обряди, і це завжди було просто ремісництво. Про мистецтво почала йти мова, коли хтось узяв і систематизував цей досвід людства у цьому саме ремісництву і взагалі викреслив з цього якусь ідею. Тобто, він осмислив цю історію, і оце осмислення стало початком мистецтва.
Осмислення разом з розвитком інструментів ремісництва йшло поруч, і там з’являлись нові сенси від того, що воно осмислюється весь час. На початку двадцятого століття сталася така історія, з’явились дійсно нові медіа – фотоапарати, і якісь такі речі, які замінили оцю ремісницьку складову, і залишилась сама думка, сама ідея, а складова ремісницька відстала. Ми можемо говорити про сучасне мистецтво, як вже про історію осмислення інструментаріїв людства у документуванні і архивуванні свого культурного досвіду. Власне це є вже мистецтвом. Зараз про ремісництво немає мови.
Але це настільки складно усвідомити людям, які не кожен день ходять в театри чи в музеї. Як людина дивиться на це все? Вона дивиться: «Чи можу я так?», і коли вона каже: «Я так не можу», то це для неї мистецтво. Я розумію, що теоретики модерну та постмодерну кажуть, що не можна говорити, що Леонардо кращий, ніж той, хто складає сорок п’ять ящиків на вулиці і це мистецький витвір – це заборонено. А людина скаже, що вона зможе скласти сорок п’ять ящиків, а от «Джоконда» – ніяк не вийде.
Чому я вірю у медіа-арт? Новітні технології знов викликають у глядача відчуття чогось надприродного, коли з’являються запрограмовані речі, які реагують на твої рухи, які тобі відповідають і у цьому є сенс, і вони відкривають для тебе нове, народжують сенс прямо тут, і цей сенс дуже глобальний для твого життя, він відповідає на якісь твої запити, які ти ще не сформулював, тобто на питання, які ще н з’явились. Ось тут мистецтво стає тим мистецтвом, яким воно було завжди.
Тоді треба поширювати музейність. Тобто це певний прошарок суспільства, київського передовсім, який складає два, п’ять, десять відсотків, з якими можна говорити, а решта все одно Вам скаже, що ящики і Джоконда – це різні речі, і не вмовляйте мене на те, щоб я любив ящики.
Вся діяльність культурного проекту розрахована на широку аудиторію, яка вивчає мистецтво задля себе, задля того, щоб привести дітей одного дня в музей. Музей як архаїчна консервуюча інституція мутує по всьому світі в великі арт-центри, де відбуваються одночасно багато процесів, і освітній є одним із засадничих процесів. Освітній процес, де людині пояснюють, що відбувається, який сучасний спосіб суспільства, такого різного у своїй структурі, рефлексувати на власний стан, немає іншого інструменту, окрім мистецтва.
Великі арт-центри, які існують в локальних спільнотах, транслюють глобально. В Україні вони теж є: Арсенал, можна казати, що РinchukАrtСentre займається якоюсь діяльністю. Музей зрощується з виставковим простором, дослідницьким простором і з освітнім, бо дуже важливо транслювати людям. Коли ми влаштовували культурний проект чотири роки назад, черги у РinchukАrtСentre викликали в нас бажання це зробити, тому що ми розуміли, що така кількість людей не може зрозуміти, що там відбувається всередині, але вони йдуть і дивляться, є запит, а немає розуміння.
Арсенал дуже потужно робить різні речі і людей туди ходить дуже багато. Воно дуже різноманітне, то книги, то виставки, людині дуже цікаво дивитися те, що міняється, картинка повинна мінятися. Чи є якісь такі ідеї, щоб про це говорили у Львові, у Харкові, тобто кудись вивозити це все?
На мою думку, п’ять арт-центрів глобального рівня в Україні були б достатніми для того, щоб тут відбувався потужний процес. Арсенал і РinchukАrtСentre працюють доволі адекватно кожен. Арсенал працює на локальному рівні дуже активно з місцевими художниками і намагається їх транслювати різними інструментами назовні. РinchukАrtСentre прийшов з глобального рівня і він вивчає, він робить обережні кроки, він дуже обережно вивчає партнерів щодо локального рівня, з ким тут співпрацювати, вони гарно працюють. Чудовий сучасний арт-центр у Донецьку, називається «Ізоляція». В Харкові є «ЕрмиловЦентр». Це все відбулося за останні чотири роки, таке потужне народження. Можна сказати, що це бум в арт-культурі, в арт-середовищі. Ці центри з’являються. Я дуже мрію, щоб це з’явилося на Західній Україні, у Львові є все для цього.
Це мода чи що? Скільки у нас нестач, проблем в суспільстві, і паралельно з тими проблемами ми бачимо здебільшого молодих людей, яким це цікаво, або ж вдають, що їм це цікаво. Вони ходять, тому що їм подобається чи тому, що це місце, де можна себе показати?
І це не погано. Добре, що є місце де можна походити, себе показати. Я думаю, що різні люди. Запитань багато, і мистецтво реально відповідає. Я взагалі не уявляю, як жити в цій країні, щоб кожен день не робити для того, щоб тут стало краще. Приходьте до нас на лекції, там є люди, і там зрозуміло, що вони не тусуються, вони дійсно вибирають для себе інший спосіб життя. Дотичність до мистецтва, яка продовжує транслювати якісь високі цінності, високу культуру в масову культуру – є люди, які до цього чутливі, і є в середині масової культури запит до чогось іншого.
Може це просто спротив масовій культурі? Може вже Кіркоров якось набрид, і вже хочеться чогось іншого?
Завжди були люди, для яких цього було недостатньо, і вони навколо мистецтва мають можливість зустріти собі подібних, і це відбувається. Є масова культура, є середня, є арт-культура і висока культура. Арт-культура якраз середній шар підтягає вище. Звичайно, це анти-тренд до масової культури, це відповідь.
Назвіть нам якісь прізвища українські видатних медіа-артівців?
Медіа-арт – це інструментарій, і той самий художник Ройтбурд, який працює з живописом, є одним із перших українських медіа-артистів українських, той самий Гнілицький, полотна якого ми можемо побачити в Національному музеї, він є прекрасним українським медіа-артистом. Вони всі активно використовували медіа.
Микола Вересень, “Без кордонiв” – радіопроект “Полiт.ua”